Як узаконити вкрадене: нова версія Цивільного кодексу
Спікер Руслан Стефанчук зустрічався з представникам усіх фракцій, аби переконати нардепів підтримати його проєкт Цивільного кодексу (№14394).
Наполеон колись написав для Франції Цивільний кодекс і з того часу його ніхто цілком і повністю не змінював, лише вносив правки.
Голова парламенту, як твердять у науковій спільноті, вирішив увійти в історію як Наполеон.
Це для нього настільки важливо, що він особисто приїхав в офіс опозиції – “Європейської солідарності”, щоб зустрітися з Петром Порошенком.
Зустріч Стефанчука з Порошенком в офісі “Європейської солідарності”
Реформу цивільного законодавства позиціонують як євроінтеграційний крок. Але чи це так?
Після реєстрації змін до Цивільного кодексу для Стефанчука настав час кризових комунікацій – його розкритикували за ідею з ранніми шлюбами (з 14 років), утиски свободи слова і легалізацію вкраденого у держави майна (лісів, узбереж, культурної спадщини та археології).
Спікер вирішив зробити “косметичні правки” і… переподати проєкт. Нову версію у турборежимі тягнуть з порушенням регламенту на розгляд уже цього тижня (проєкт №15150), хоча висновок головного комітету надається не пізніше, ніж за 7 днів до розгляду на пленарному засіданні Ради. Документ, який впливає на життя кожного громадянина і має обсяг 803 сторінки, парламент розглядатиме менше, ніж за місяць з моменту реєстрації.
Представниця Мін’юсту під час засідання правового комітету наголосила, що документ потребує щонайменше кількох тижнів на аналіз. Попередня версія отримала понад 200 сторінок зауважень. Що тоді казати про громадськість, яка не мала достатньо часу ознайомитися належним чином з текстом і виявити ризики?
Наполеонівські плани і турборежим пригальмувала народна депутатка з “Голосу” Наталія Піпа – подала альтернативний проєкт. Вона запропонувала у разі зміни кількох книг цивільного кодексу чи взагалі всього кодексу проводити всенародне обговорення або референдум.
Заступниця міністра юстиції Олена Ференс наголошує, що найбільш спірною залишається 9 книга (“Публічність прав цивільних”). Її Мін’юст у попередньому проєкті взагалі рекомендував виключити. Але Стефанчуку вона чомусь особливо дорога.
“Голка” проаналізувала її і виявила норми, що легалізують дерибан державної власності. Якщо парламент підтримає їх – повернути вкрадені землі чи пам’ятки у власність народу України буде неможливо. У цьому світлі мотиви перегляду Цивільного кодексу 2004 року, який діє трохи більше ніж 22 роки, стають більш зрозумілими.
Народний депутат Наталя Піпа у пояснювальній записці до свого альтернативного проєкту акцентує на тих самих ризиках і зазначає, що їх вже розкритикували Єврокомісія і Європарламент.
Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат застерігає, що публічні речі, як-от Софія Київська чи Кловський палац, не можуть стати приватною власністю:
На жаль, у нас не тільки узбережжя, а й земля акваторії Чорного моря передавалася у приватні руки. У кадастрі видно, що це море, але цільове призначення – під забудову. Тому при таких проблемах з наповненістю режимами охорони, достовірністю та інформативністю реєстрів запропоновані нововведення в Цивільному кодексі виглядають дивними.
Наразі в оновленій версії Цивільного кодексу (проєкт №15150) криється спроба підмінити реальність цифровою підробкою: інформація про пам’ятки повинна бути в реєстрі, інакше їх фактично не існує.
Реєстр має об’єднати дані про обмеження у використанні земель та взаємодіяти з іншими державними базами. Водночас навіть на його наповнення відводиться два роки, що свідчить про критичний стан даних.
Через хронічну неспроможність Мінкульту, місцевих рад і Держгеокадастру синхронізувати дані, величезна кількість курганів, замковищ, пам’яток та історичних ареалів де-юре залишаються порожнім місцем. Тобто жоден реєстратор чи нотаріус не побачить перешкод для виведення таких об’єктів із державної чи комунальної власності.
Так, за даними Мінкульту, в Україні понад 65 000 пам’яток археології, а в кадастрі зафіксовано лише 5 000. Решта 60 000 юридично вразливі: у кадастрі ці землі значаться як сільськогосподарські або під забудову.
Якщо Стефанчук здійснить свої плани, то це знівелює позитивну практику Верховного Суду, і дерибани лісів, узбереж легалізують, а пам’ятки, яких немає в реєстрах, залишать без захисту.
Покупець тоді може просто заявити в суді: “У реєстрі пам’ятки не було – отже, я діяв добросовісно”. І суд має взяти це до уваги.
Проєкт запроваджує презумпцію знання відомостей реєстру — і це кардинально змінює логіку обчислення позовної давності. У поєднанні із загальними положеннями про позовну давність, законотворець створює механізм, за якого будь-яка незаконна реєстрація стає незворотною через короткий час.
За чинним законодавством та усталеною практикою Верховного Суду перебіг позовної давності починається від дня, коли особа (в тому числі держава або громада в особі прокурора чи профільного органу) дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Проєкт нового кодексу радикально змінює цей баланс. Тепер “знати все, що є в реєстрі” – це обов’язок. Законодавець фактично прирівнює момент внесення запису в реєстр до моменту обізнаності про можливе порушення прав.
Це означає, що як тільки реєстратор вносить запис про передачу частини лісу чи заповідника у приватну власність, розпочинається відлік позовної давності. Якщо за три роки держава не виявить це серед тисячі інших маніпуляцій, право на повернення майна вона втратить назавжди. У поєднанні з хронічною неспроможністю держави оперативно реагувати на такі порушення це створює ефект відкладеної безкарності: незаконні рішення не просто залишаються без наслідків — вони з часом стають юридично захищеними.
Такий підхід фактично нівелює можливість захисту інтересів держави та громад, адже більшість земельних і майнових злочинів викриваються через роки після їх вчинення. Запропоновані зміни суперечать сформованій практиці Верховного Суду і фактично спрямовані на її нівелювання.
Але перебіг строків — це лише один наслідок презумпції знання відомостей реєстру. Другий, глибший — це те, що відбувається з правами на публічні речі, які держава або громада взагалі не встигла зареєструвати.
Протиставність прав: як держава стає заручником власної недбалості
Концепція “протиставності” (ст. 1918), на перший погляд, виглядає як технічний юридичний термін. Насправді ж вона змінює логіку захисту права власності.
Протиставність означає можливість завдяки публічності даних реєстру стверджувати про наявність права власності на нерухомість перед третіми особами. У поєднанні зі статею 1919 проєкту № 15150 це фактично перекладає ризики на власника: якщо право держави чи громад не було оприлюднене в реєстрі, воно не може бути захищене від третьої особи, яка діяла, спираючись на дані реєстру.
Те саме стосується і приватного майна: якщо вашу квартиру чи ділянку, які ви не внесли до реєстру, хтось продасть, і покупець внесе дані про себе до реєстру, ви не зможете повернути своє майно від того, хто купуючи його не у вас, діяв добросовісно. Максимум, на що ви зможете розраховувати, – це на грошове відшкодування від шахрая-продавця. Звісно, якщо його знайдете.
Для України, де процес реєстрації нерухомого майна і земель триває з 2013 року та супроводжується помилками і неповнотою даних, така законотворчість створює системний ризик. Значна частина обмежень і режимів охорони або не внесена до реєстру, або внесена фрагментарно. У результаті велика кількість активів існує де-юре, але не існує в реєстрі де-факто. А отже, вони не матимуть у концепції Стефанчука повноцінного правового захисту.
Це особливо критично для земель із режимами обмеження, зокрема для прибережних захисних смуг, межі яких часто базуються на застарілій документації без точних цифрових координат, для земель лісогосподарського призначення, які можуть бути нанесені виключно на картах. Аналогічна ситуація з історико-культурними землями та землями природно-заповідного фонду: значна частина об’єктів не відображена в кадастрі і юридично залишається “невидимою”, що створює передумови для вибуття земель з державної чи комунальної власності.
У таких умовах принцип протиставності починає працювати проти держави та громад: усе, що не відображене в реєстрі, фактично втрачає можливість бути захищеним у відносинах із третіми особами. Це відкриває просту модель розкрадання. Перша ланка — виведення об’єкта, який не має належної реєстрації. Друга — перепродаж і поява “добросовісного набувача”, який формально спирається на дані реєстру. Саме тому Верховний Суд давно відмовився вважати покупця добросовісним лише на підставі даних реєстру.
У поєднанні з обмеженнями позовної давності це суттєво звужує можливості держави та громад повернути активи. Довести, що набувач знав або міг знати про незаконність, стане значно складніше з урахуванням розширеного визначення його добросовісності.
Оціночний характер цього поняття в запропонованій редакції ризикує перетворити судовий процес на формальну процедуру, де всі факти відходять на другий план, а ключовим стає виключно наявність запису про право власності в реєстрі. Тоді як Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.
Це підтверджує і Головне науково-експертне управління Верховної Ради: запропоновані норми допускають позбавлення власника майна через придбання його добросовісним набувачем, що суперечить Конституції, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Хартії основоположних прав Європейського Союзу.
На системні ризики звертають увагу і профільні органи. Голова Держгеокадастру Дмитро Макаренко зазначає:
У підсумку реєстр із інструменту обліку перетворюється на інструмент легалізації: не те, що є законним, потрапляє в нього, а те, що потрапило — набуває ознак законності.
Якщо вивчити судову практику, стає зрозумілою справжня мета “турборежиму». Останні кілька років Верховний Суд веде складну, але послідовну боротьбу за повернення державі та громадам вкрадених лісів, узбереж та об’єктів культурної спадщини.
Так, у березні цього року Велика Палата вкотре підтримала свою позицію щодо посиленого захисту права державної та комунальної власності на об’єкти культурної спадщини та землі історико-культурного призначення (справі № 922/264/24).
Знімок екрану з посту у Facebook судді Великої Палати Олега Ткачука
Законодавча ініціатива виглядає як відповідь лобістів на ці успіхи у роботі третьої гілки влади. Їх на законодавчому рівні вирішили “обнулити”. Це створює прямий інституційний конфлікт: суд формує практику повернення незаконно відчуженого майна, тоді як законодавець намагається зробити такі рішення неможливими або юридично беззмістовними на користь дерибану.
Так званий “закон Мазепи” передбачав обмеження можливостей держави та громад судитися за їхнє майно після його заволодіння приватними особами (результати поіменного голосування за цей закон можна переглянути в інструменті “Перезарядити країну”).
Однак Верховний Суд сформував іншу практику. Але новий кодекс іде далі: якщо недоброчесному набувачеві вдалося внести майно в реєстр через чорного реєстратора — держава та громади втрачають право судитися взагалі, без жодного строку давності. “Закон Ігоря Мазепи” давав хоча б 10 років. Кодекс Стефанчука — нуль.
Якщо землі водного фонду чи заповідники за законом взагалі не могли перебувати у приватній власності, то “добросовісність” покупця не є підставою для легалізації їхнього набуття. Покупець не може вважатися добросовісним, якщо він купує ділянку на березі річки чи посеред лісу, навіть якщо в реєстрі вона значиться як сільськогосподарські угіддя чи землі під забудову. Фізичні характеристики об’єкта мають значення та повинні враховуватись.
Проєкт нового Цивільного кодексу спрямований на те, щоб зламати цей логічний підхід. Депутати, знаючи про прогалини реєстру, пропонують зробити реєстрацію прав “фактично неспростовною”. Це спроба, з одного боку, позбавити суддів права на внутрішнє переконання та аналіз обставин справи, змусивши їх дивитися виключно на дані з реєстру. А з іншого, створити підстави для оперативної легалізації краденого та нових злочинних оборудок. Такого абсурду немає у жодній країні Європи!
Встановлюючи занадто жорсткі та деталізовані критерії добросовісності, законодавець намагається створити ситуацію, коли будь-який позов держави, громади чи прокурора про повернення пам’ятки, узбережжя чи лісу буде відхилений судом як такий, що “порушує принцип правової визначеності” та “очікування набувача”.
Йдеться не про окремі норми, а про зміну політики держави: від тієї, що допускає захист прав на публічні речі, — до тієї, що всупереч здоровому глузду легалізує приватну власність на майно, яке приватним не могло стати. Якщо Верховна Рада проголосує “за” — повернути вкрадені ліси, узбережжя і пам’ятки через суд стане юридично майже неможливим. Не тому, що закон це забороняє. А тому, що він зробить крадіжку законною.
Спеціально для “Дзеркала тижня“
