Рудик Сергій Ярославович

Життєпис

Сергій Рудик – обраний до Верховної Ради IX скликання як безпартійний самовисуванець (#198 округ, місто Сміла, а також Кам’янський, Смілянський райони, частина Черкаського району Черкаської області). Його обрання на окрузі оскаржувала кандидатка від “Слуги народу”, але зрештою він отримав посвідчення нардепа. Згодом Рудик став членом депутатської групи “За майбутнє”, керівника якої Тараса Батенка та низку його соратників пов’язували з групою олігарха Ігоря Коломойського. Заступник голови Комітету з аграрної та земельної політики.

Він пішов на фронт у березні 2022 року і в 2025 році заявив про те, що його карткою скористалися, щоб проголосувати за низку питань.

Разом з тим Рудик очолив свою іменну партію – “Команда Сергія Рудика. Час змін” і брав участь у місцевих виборах 2020 року, аби завести у Черкаську міську раду своїх депутатів, але політичний проєкт не подолав прохідний бар’єр. При чому у місті вдалося набрати заледве півтисячі голосів. Але у інших місцевих радах регіону є представники цієї партії, зокрема й у сільських радах. Загалом від політичного проєкту Рудика балотувалися у 2020 році 422 кандидати. 

У попередньому скликанні був обраний за тим самим округом як самовисуванець, але на той момент був членом партії “Свобода”, згодом увійшов до фракції “Блок Петра Порошенка”. Очолював підкомітет з питань державного боргу та фінансування державного бюджету.

До того, як стати народним депутатом політик опинився в центрі кількох скандалів: фігурував у скандалі з коштами “Кіотського протоколу”. Компанія “Інтертехенерго” без тендерів отримала майже мільярд грн, а її офіс був розташований у будівлі, пов’язаній із сім’єю депутата. Попри заперечення, журналісти зафіксували перетин його особистих і сімейних зв’язків із підприємствами – отримувачами держконтрактів.

У Дніпрі Рудик представив керівником облуправління земельних ресурсів Вадима Чувпила, якого підозрювали у корупційних зв’язках із Олександром Вілкулом. Це спричинило протести. Ситуацію посилили повідомлення про відключення області від електронного реєстру, а саме призначення Рудика головою Держземагентства критикували через його минуле у команді Леоніда Черновецького. Він був заступником голови Київської міськдержадміністрації. 

Рудик був членом Політичної Ради Київської міської організації партії “Пора” (лідер Владислав Каськів) і став від цього політичного проєкту депутатом Київради – очолював список партії. Тоді увійшов до постійної комісії з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв’язків. Був заступником Голови Ради з питань етнонаціональної політики. 

У 2000-х керував Держкомітетом України у справах національностей та міграції. У 90-х роках був спочатку заступником начальника управління, потім – начальником управління у справах депортованих Державного комітету України у справах національностей та міграції.

Хронологія подій

У 2026 році голосував у першому читанні за скандальний проєкт Цивільного кодексу (15150), який подав голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Проєкт, який має обсяг 803 сторінки і з яким не встиг за три тижні після реєстрації ознайомитися навіть Мін’юст, у турборежимі винесли на розгляд парламенту. Законодавча ініціатива містила норми, які дозволяють дерибан державної та комунальної власності – лісів, узбереж, надр. Окрім того, у проєкті є ризики і для свободи слова. Після голосування Верховної Ради у низці регіонів відбулися вуличні протести. Зокрема, мітингувальників обурили пропозиції законотворців, які утискали права жінок та ЛГБТ спільноти. Петиція зі зверненням до президента Володимира Зеленського з вимогою ветувати законопроєкт набрала понад 25 000 голосів у перший же день реєстрації. До проєкту мали ґрунтовні  зауваження і судді Верховного Суду. Проєкт Цивільного кодексу, який не пройшов належного обговорення, по суті знищував судову практику, яку третя гілка влади напрацьовувала з моменту прийняття чинного Цивільного кодексу – понад 20 років.

У 2025 році Рудик повідомив, що його депутатською карткою було здійснено 20 голосувань, хоча він не був присутній у Верховній Раді через перебування у на службі у Збройних силах України. Через це він написав звернення до голови Верховної Ради Руслана Стефанчука з вимогою провести детальне службове розслідування та повернути йому картку.

Повідомив про перехід у статус ветерана після трьох років військової служби.

У цьому ж році не голосував за так званий закон Ігоря Мазепи (проєкт 12089). Це законодавча ініціатива, яка по суті відобразила вимоги недоброчесного бізнесу.  Закон передбачає “обнулення” претензій до дерибанників лісів та прибережних смуг, якщо з моменту дерибану пройшло 10 років і вони потрапили у приватні руки. Це означає, що усі дерибани, які відбулися за останнє десятиліття можуть узаконити. Якщо ж 10-річний строк дерибану ще не минув, то перед тим, як позиватися до суду аби врятувати майно, з державного чи місцевого бюджету треба буде покласти на депозит вартість майна, яке захотіли повернути. Президент Володимир Зеленський попри те, що петиція з вимогою ветувати закон зібрала понад 25 000 голосів, документ підписав. Першою жертвою “закону Ігоря Мазепи” стала справа щодо Протасового Яру, який захищав загиблий розвідник та киянин Роман Ратушний.

У 2024 році проголосував за законопроєкт #8371, що передбачав заборону діяльності в Україні релігійних організацій, що мають керівний центр у державі, яка здійснює збройну агресію проти України.

У 2023 році не голосував проєкт #7457 “Про легалізацію медичного канабісу”, який дозволив виробництво в Україні медичного канабісу задля відновлення військових після поранення, зокрема з метою лікуванні ПТСР. Прийняття закону адвокатувала громадська організація “Пацієнти України”.

У 2022 році після початку повномасштабного вторгнення нардеп став військовослужбовцем. Служив в 40 окремій артилерійській бригаді.

У 2021 році Рудик опинився в центрі скандалу через свою висловлювану репліку на адресу колеги зі “Слуги народу” Мар’яни Безуглої, назвавши її “32-річною дівчинкою” під час обговорення законопроєкту про реформу Служби Безпеки України. Його слова викликали звинувачення у сексизмі з боку представників різних фракцій, зокрема “Голосу”, які вимагали вибачень та притягнення Рудика до відповідальності. Регламентний комітет Верховної Ради визнав висловлювання образливим і рекомендував відсторонити депутата від участі у п’яти засіданнях, однак необхідної кількості голосів для цього рішення парламент не набрав. Сам Рудик відмовився визнавати свою провину, назвав звинувачення безпідставними та розцінив дії комітету як порушення регламенту.

У 2020 році підтримав постанову #4104, якою парламент затвердив своїх представників до складу конкурсної комісії з обрання керівництва Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Склад цієї комісії викликав масштабну критику з боку громадянського суспільства, делегацій ЄС та країн G7, оскільки до неї увійшли особи, щодо яких були сумніви в незалежності та доброчесності.

Став членом депутатської групи “За майбутнє”.

Цього року брав участь у місцевих виборах – очолив список своєї партії “Команда Сергія Рудика. Час змін” до Черкаської обласної ради, але партія не подолала прохідний бар’єр.

У 2019 році обраний до Верховної Ради IX скликання як безпартійний самовисуванець (#198 округ, місто Сміла, а також Кам’янський, Смілянський райони, частина Черкаського району Черкаської області). 

Майже одразу після обрання Рудика депутатом розгорнулася тривала судово-процедурна боротьба навколо встановлення результатів виборів. Спершу Центральна виборча комісія визнала обраним народним депутатом Рудика, однак рішення ЦВК неодноразово оскаржувалося в судах, які вимагали перерахунку голосів та скасовували протоколи Комісії. Паралельно з цим кандидатка від партії “Слуга народу” Наталія Дяченко намагалася домогтися скасування реєстрації Рудика, що спричинило нову хвилю судових рішень та зобов’язань ЦВК. Попри багаторазові перегляди справи й повторні протоколи, Комісія щоразу підтверджувала перемогу самовисуванця, і після завершення повторного перерахунку голосів остаточно визнала Сергія Рудика обраним народним депутатом.

Упродовж виборчої кампанії піарився на державних грошах, наданих його округу як субвенції на соцекономрозвиток. “Засівав” мешканців Черкаської області спортивними майданчиками та дрібним інвентарем для освітніх, медичних та культурних закладів.

У 2016 році приєднався до фракції “Блоку Петра Порошенка”. Обраний головою підкомітету з питань державного боргу та фінансування державного бюджету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.

У 2015 році вийшов з лав партії “Свободи” та з парламентської групи “ВО “Свобода”.

У 2014 році став депутатом Верховної Ради VIII скликання (#198 округ, місто Сміла, а також Кам’янський, Смілянський райони, частина Черкаського району Черкаської області) як член партії ВО “Свобода”. Самовисуванець. Обраний членом Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. На момент балотування був керівником Державного агентства земельних ресурсів України. Після виборів був позафракційним депутатом, входив до міжфракційного об’єднання ВО “Свобода”. 

Цього ж року навколо Рудика виник скандал у зв’язку з використанням коштів “Кіотського протоколу”. Журналісти виявили, що компанія “Інтертехенерго”, яка отримала без тендерів майже мільярд гривень державних підрядів на утеплення соціальних об’єктів, була пов’язана з оточенням міністра екології Андрія Мохника та сім’єю Рудика: офіс фірми розташовувався в будівлі на вул. Саксаганського, що належала товариству “Ларі” батька Рудика, а сам політик раніше очолював структури, пов’язані з цією адресою. Також він входив до наглядової ради Фонду, зареєстрованого за тією ж адресою, а директор пов’язаних компаній обіймав посади у міністерстві. Попри резонанс, Рудик заперечував свою причетність до схеми, однак розслідування засвідчило перетин його особистих та сімейних зв’язків із діяльністю підприємств, що отримували державні контракти.

Після парламентських виборів і за рік до місцевих виборів зареєстрував власну політпартію “Команда Сергія Рудика. Час змін”.

Цього ж року Рудик приїхав до Дніпра представляти новопризначеного ним виконувача обов’язків голови обласного Управління земельних ресурсів Вадима Чувпила. За однією з версій, заступник голови облдержадміністрації – Геннадій Корбан – хотів бачити іншу людину на цій посаді, а тому намагався домовитися про це з Рудиком. Останній, за даними ЗМІ, нібито вимагав за позитивне рішення в цій справі 2 млн доларів. Також місцеві активісти виступили із заявою, що Чувпило пов’язаний із корупційними схемами при оформленні землі і є наближеною особою до проросійського політика Олександра Вілкула. В результаті розгорівся скандал. Після цього в облдержадміністрації повідомили, що можливо саме за вказівкою Сергія Рудика область була відключена від електронного реєстру документів по земельних питаннях. По дорозі додому Рудика нібито викрали люди Корбана. За даними партії “Свобода” політика дійсно викрали і тримали в підвалі, а за словами Геннадія Корбана його відправили в зону АТО рядовим бійцем. Наступного дня Рудика відпустили додому.

У 2013 році працював керівником секретаріату депутатської фракції “Свобода” у Верховній Раді України.

У 2012 році балотувався до Верховної Ради VII скликання від Всеукраїнсього об’єднання “Свобода” (#198 округ, місто Сміла, а також Кам’янський, Смілянський райони, частина Черкаського району Черкаської області) як член партії.

У 2011 році був радником голови Тернопільської обласної ради.

У 2008 році балотувався до Київської міської ради номером 1 у списку Громадянської партії “Пора”.

З 2007 по 2010 роки був заступником голови Київської міськдержадміністрації Леоніда Черновецького.

У 2006 році балотувався до Верховної Ради V скликання за списком Громадянського блоку “Пора-ПРП” (#78 як член партії “Пора”). Тоді був тимчасово безробітним. Його виключили зі списку.

У тому ж році обраний депутатом Київської міської ради від партії “Пора”. Обраний членом постійної комісії Київської міської ради з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв’язків. Був членом Політичної Ради Київської міської організації партії “Пора”, заступником Голови Ради з питань етнонаціональної політики.

З 2005 по 2007 роки керував Держкомітетом України у справах національностей та міграції.

З 2003 по 2005 роки був шеф-редактором газети “Громадський захисник”.

У 2001 році став головою наглядової ради громадської організації “Фонд регіональних ініціатив”. Був координатором коаліції ГО України “Свобода вибору”. До 2002 року був членом Ради Всеукраїнського громадського моніторингового комітету. 

З 1999 по 2005 роки був президентом Асоціації державних службовців.

З 1996 по 1999 роки був спочатку заступником начальника управління, потім – начальником управління у справах депортованих Державного комітету України у справах національностей та міграції.

У 1996 році став керівником Чернівецької обласної асоціації молодих українських політологів і політиків, а також головою Ради молодіжних організацій Чернівецької області. 

У 1993 році був кореспондентом всеукраїнської газети “Час”.

Якщо у профілі, на Вашу думку, відображена неточна інформація, звертайтеся, будь ласка, письмово за адресою: ngo.holka # gmail.com і команда громадської ініціативи “Голка” обов’язково розгляне звернення і Вам відповість.