Символ Києва – це Майдан у відсвітах пожеж і молодь, що йде проти озброєної системи з картонними щитами – Ліна Костенко

Київ – моє рідне місто від самого дитинства. Один з віршів у моїй новій книжці починається рядком: “Я виросла із Князем візаві”. От, власне, святий Володимир над Дніпром – це і є моє перше відчуття початку життя. Київ мого дитинства – це Труханів острів, “київська Венеція”. Там я закінчила школу до війни, чотири початкових класи. 

Ми жили на першій від Дніпра вулиці – на вулиці Набережній, звідки я дивилась на Князя, а Князь дивився на нас. Труханів острів спершу був райською перлинкою серед Дніпра, занурений у цвіт акацій, а потім став звугленим болем, попелищем під час війни. 

Але і цвіт акацій і попіл людських домівок відбивалися в очах Князя, тому я завжди була певна, що на всіх карколомних зламах Історії це Місто виживе і переможе своїх ворогів. 

Київ – це Місто-Книжник і Місто-Воїн. Думаючи про його минуле і майбутнє, згадаймо “Золотий гомін” Тичини. Спершу у момент здобуття свободи, Незалежності країни поет бачить, як над Києвом “небесними ланами Бог проходить”. А потім автор цих рядків переховується у крипті на Байковому цвинтарі від більшовиків-окупантів. 

Наш Київ – між небесами і цвинтарем. Той, хто пережив цю недавню, на початку війни, облогу міста, ніколи не забуде момент зламу: за мить до остаточної катастрофи, до завоювання нової орди, знову “сторозтерзаний” Київ підвівся вільним містом – не лише на схилах Дніпра, а на скелях Історії над Борисфеном.

Символ Києва – Майдан у відсвітах пожеж і молодь, що йде проти озброєної системи з картонними щитами. Там, у 2014-му, була й моя онука. На Майдані сходяться в герці віки й цивілізації. 

У 70-ті, коли знову почались арешти, я якось подивилась з Інститутської на Хрещатик, на сіру інертну хвилю байдужого суспільства, і заплакала. Радянський Київ, здавалося, був відчужений від власної культури і від тих, хто за цю культуру боровся і страждав. Але народились нові покоління – і Київ повернувся на барикади, ставши пульсуючим серцем Європи. І та ж сама Інститутська стала пульсуючою артерією боротьби. Київ – місто безконечних ресурсів відродження.

Київ має у своїй історії надто багато великих імен, які не можна перетворювати на список, бо це окремі світи. Це, за Стусом, “галактичний Київ”: 

“і галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць”. 

Серед цих особливо дорогих мені лиць хочу сьогодні згадати Івана Дзюбу, донеччанина і вкоріненого киянина, який пішов з життя напередодні війни і був похований у день її початку. Немовби не мав уже снаги бачити ще й цю катастрофу своєї країни. 

Десятками років він, як Атлант, підпирав своїми плечима небо української культури. Ніхто цього особливо й не помічав. Але своєю роботою він доводив, що істинна культура інтелектуального Києва – це не риторика і не перформанси. 

Духовний Київ, інтелектуальний Київ – це мовчазне творення неопалимих книг серед українських і світових пожеж.

І ще одне: тепер навіки істинні Кияни – це воїни не лише з Києва, а й з усіх кінців України, які навесні 2022-го захистили Місто. Вічна пам’ять і вічна слава Героям!

У столиці необхідно зупинити варварські забудови без відчуття душі Міста. Навіть найпростіший, здавалось би, проект – побудова Літературного парку серед історичних письменницьких будинків між вулицями Хмельницького та Гончара – став ристалищем егоїстичних інтересів. 

Мені також важко простити багаторічну недалекоглядність міських влад: столиця не спромоглася побудувати музей Івана Марчука, одного з найвидатніших наших художників, – музей, який міг би, скажімо, розташуватися в стінах садиби Мурашка, ставши притягальним культурним магнітом для міста та його гостей. 

Свого часу я зверталась з цією ідеєю до інституцій міста. У відповідь – глухе мовчання. Натомість тепер садиба Мурашка – в аварійному стані, попри теоретичні реставраційні проекти. 

А Марчук став біженцем, якого прихистив Відень. І ось тепер Марчук має масштабну виставку, отримав величезне визнання у Відні, в одній з найпрестижніших мистецьких столиць Європи. Скільки його картин залишаться за межами України?! А п’ять років тому Господарський суд призначив художника “боржником”, і ділянку під непобудований музей обклав штрафом. Це просто ганебно.

 І це зловісна метафора стосунків держави зі своїми митцями. Це має бути честь для держави – музей такого художника! Не художник – боржник перед державою, а держава в боргу перед своїми великими митцями і мислителями! 

Мені б дуже хотілося, щоб за всіх політичних обставин київська влада мала ставлення до Києва подібне до ставлення у Франції до Парижа. Будь-яка забудова повинна поважати розум і душу Міста, а відтак через жорсткий контроль ціннісних та технічних архітектурних параметрів, – як, наприклад, висота паризьких будинків, – берегти насамперед висоту імені цього Міста. 

Бажаю також Києву, щоб наша столиця, як Париж, мала на кожному кроці знаки історії, які б долучали плинний буденний час до неперервного часу Культури. 

Вітаю – вітаю від серця до серця – всіх Киян з Днем Києва! Напередодні, 24 травня, Росія нас теж “привітала” – черговою масованою атакою “шахедів” та балістики, що тривала майже цілу ніч. Добре пам’ятаю цей звук сирен – нацисти теж так “вітали” Київ і всю Україну під час Другої світової. Але наша Армія привітала Київ, його захистивши. 

Київ вітає свою Армію, бо ми є, ми стоїмо, ми разом. Честь і слава кожному, хто захищає Київ і Україну, а отже, честь і слава Вартовим, що боронять рубежі демократії, рубежі цивілізованого світу.