В Україні нам краще: історії українців, які повернулися з-за кордону після повномасштабного вторгнення
Через відсутність безпеки в Україні та адаптацію в країнах Європи кількість українців, які планують повернутися додому, зменшиться. За даними дослідження Центру економічної стратегії, менше половини українських біженців кажуть, що готові повернутися. Елла Лібанова, директорка Інституту демографії і проблем якості життя, сподівається на повернення третини воєнних мігрантів.
Але в країні є вже ті, хто повернувся після повномасштабного вторгнення, попри небезпеку і невизначеність. “Голка” зібрала кілька таких історій і дізналася, чому ці українці залишили безпечну Європу, США чи Канаду, і чому навіть зараз, коли геополітична ситуація вкрай турбулентна, не шкодують про своє рішення.
Марічка Бакума повернулася в Україну після майже 10 років життя в Америці. Після початку повномасштабного вторгнення вона не знаходила собі місця в країні, де прожила вже так довго, збудувала життя і отримала американське громадянство. Оновивши свій паспорт у 23-му році, ухвалила остаточне рішення – їхати на Батьківщину. В Америці Марічка працювала в адвокатському офісі, який боровся за права працівників. В Україні у неї не було ані роботи, ані житла.
Марічка Бакума. Фото надане Марічкою Бакумою.
Після 10 років життя в Америці дівчину в Україні дивувало багато речей, особливо діджиталізація, Дія і входом у метро за QR-кодом.
Марічка Бакума. Фото надане Марічкою Бакумою.
В Україні Марічка стала амбасадором програми “Врятуй кінцівку”, яка допомагає пораненим воїнам. А також працює у міжнародному благодійному фонді “Адра Україна” для допомаги найменш захищеним верствам населення.
З Оленою Захарченко, чоловіком та трьома синами зустрічаємося біля Лук’янівки, де щойно відремонтували перший Макдональдс в Києві після прильотів. Це був дев’ятий удар з початку повномасштабного вторгнення за підрахунками місцевих. Жах перших днів російської агресії і прильотів по району змусив Захарченків виїхати за кордон, бо сини вже не витримували стресу.
Родина Захарченків. Фото громадської ініціативи “Голка”
Чоловікові Артему запропонували роботу викладачем за стипендіальною програмою в університеті Бремена. У Німеччині родина Захарченків не отримувала соцвиплат і самі винаймали житло. Усі троє синів пішли вчитися до школи, у тому числі старший 17-літній Марко, хоч в Києві він вступив в університет і почав онлайн-навчання. Але у Німеччині його зобов’язали повернутися до школи.
Тому Марко доводилося вчитися в університеті і у німецькій школі одночасно. В той час як молодші – 16-річний і 14-річний сини – намагалися адаптуватися, Марко не припиняв розмови про повернення додому.
Олена Захарченко. Фото громадської ініціативи “Голка”
Родина Захарченків повернулася додому весною 2023 року, коли столицю протягом місяця ледь не щоночі атакували дронами. Майже через за 2 роки потому вже адаптувалися до життя у війні, хоч на Лук’янівці і досі неспокійно. Тепер за кордон з їхньої родини можуть поїхати тільки Олена і молодший 16-річний. Проте саме в Украхїні родина бачить хороші освітні перспективи.
За її переконаннями, і в Німеччині у родини вийшло б збудувати життя з нуля попри труднощі. Але в Україні вже є соціальний капітал, друзі, свій дім, хоч в ньому тривожно.
Ксенія Габдрахімова також повернулася в Україну. Але у неї інша причина – тут залишався чоловік.
Ксенія Габдрахімова разом з донькою. Фото громадської ініціативи “Голка”
Повномасштабна війна розділила її родину, як у тисяч жінок, які взяли дітей, тривожну валізку і поїхали хто куди. Дворічна донька лякалася сирен. Ксенія ухвалила рішення виїжджати на Кіпр до друзів-волонтерів, коли відкрилися звірства росіян в Бучі. Спочатку вона навіть не оформлювала статус тимчасової охорони. Але війна тривала і приголомшувала новими жахливими повідомленнями з Батьківщини. Ксенія поступово освоювалася на Кіпрі, де вона, музикант за освітою, почала працювати музичним педагогом для українських дітей та брати участь в подіях, які організовувала українська громада.
На острові вона знайшла друзів, обросла контактами, стала затребуваною, знайшла роботу і своє покликання. Але в Україні залишався чоловік. “Дуже важко так жити. Дочка почала страждати, бо дуже за сумувала за татом. Ну і я подумала, що поїхала, аби зберегти дитині психіку та життя. А виходить, що в неї знову вже на Кіпрі починається стрес, бо вона не вдома”, – розповідає Ксенія.
Вона не приховує, що повертатися додому після такої перерви було страшно. Бо новини, прочитані в телеграмі лякають більше тих, хто за кордоном ніж, українців в Україні, які поступово адаптувалися до життя під обстрілами.
Частка біженців, які планують повертатися в Україну, зменшується і на кінець 2024 року вперше стала нижчою за половину опитаних. Такі дані Центру економічної стратегії.
Ті, хто раніше точно або скоріше планували повертатися, змінили свої наміри у бік неповернення. Частина біженців, які планували повернутися на початку 2024 року, вже це зробили,
– йдеться у дослідженні.
Основними причинами, які стримують біженців від повернення, є безпековий фактор, невизначеність і економічні чинники – труднощі із пошуком роботи, низький рівень життя або зруйноване житло.
Крім того, за словами Елли Лібанової, майбутнє дітей для багатьох біженців буде одним з вирішальних факторів повертатися чи залишатися за кордоном.
Тому варто тримати зв’язок з тими, хто виїхав за кордон, щоби після війни і відкриття кордонів для чоловіків родини воз’єднувалися в Україні.
За словами міністра національної єдності Олексія Чернишова, для цього за кордоном відкривають хаби єдності, які допомагатимуть тримати зв’язок українців із батьківщиною:
Він переконаний, що після завершення війни щонайменше третина повернеться.
Нагадаємо, голова Світового Конгресу Українців Павло Ґрод в інтерв’ю громадській ініціативі “Голка” наголосив, що ті українці, які залишаються за кордоном, повинні балотуватися в органи влади всіх рівнів, аби посилювати адвокацію України, створювати освітні центри й долучатися до проведення акцій на підтримку України.
Спеціально для “Лівого берега”
