Наталія Панченко: Щоби українці поверталися з-за кордону, не треба їх називати ухилянтами

У діаспорі дуже багато організацій, які займаються допомогою Україні. До прикладу, наша організація "Євромайдан Варшава" тільки після повномасштабного вторгнення передала допомоги в Україну військовим на понад мільярд гривень. Таких організацій по світу сотні. Тому можна уявити масштаб цієї допомоги, який йде за кордоном від діаспорних організацій.

Говорячи про ухилянтів: за статистикою, нелегально перетнули кордон близько 300 тис. людей. Це менше відсотка від того, скільки виїхало. Чомусь ніхто не озвучує статистики шалених цифр, скільки українців повернулося з-за кордону і пішло на фронт, почало волонтерити чи знайшли собі інше застосування бути корисними.

На жаль, наративи у ЗМІ зовсім інші, у тому числі не без допомоги українських політтехнологів, які для чогось розкручують тезу, що всі, хто виїхав за кордон – ухилянти. Включається ще і проросійське ІПСО.  Люди, не розбираючись, у це вірять, накручують одне одного і починається загальна недовіра: "О, а той сидів у дорогому ресторані, а той їхав на хорошій машині. А чого це він за кордоном? Певно – ухилянт".

Більше того, ті, хто жив за кордоном до повномасштабного вторгнення, народився за кордоном, має інші громадянства, сім'ї, роботи, бізнеси  – не ухилянти.

У нас на кількох акціях Євромайдану були неприємні ситуації, коли хтось у когось питав: "А ти взагалі молодий чоловік, що ти тут робиш?" Наприклад, у людини, яка пройшла російський полон, після того купу перевірок і реабілітацію в Україні. Він отримав документи про недієздатність, приїхав до Польщі, бо з Маріуполя і тут уже проживала його дружина з дітьми. Він ходить на акції, намагається бути корисним після того, через що пройшов. А комусь здається після коментарів у соцмережах, що він має право щось у цієї людини питати.

Ми просуваємо інтереси України на міжнародній арені, передусім в Польщі, бо саме тут була заснована наша організація. Але працюємо й в інших країнах ЄС та США, як це було з передачею Україні F-16.

Намагаємось переконати там владу, що Україні потрібна підтримка, а суспільствам пояснити – чому Україну й далі треба підтримувати, чому втома від війни чи інфляція, яка прийшла в вашу країну, Це не вина України, як дуже часто озвучує російська пропаганда. А вина Путіна і війни, яку розпочала Росія. Тоді люди зовсім по-іншому починають сприймати цю інфляцію і потребу допомагати Україні.

Зараз ми працюємо над тим, щоб заморожені російські активи в ЄС і США передали Україні. А це понад 300 млрд євро. Наступний напрям – трибунал для військових злочинців, який має засудити Путіна і всіх, хто його підтримує. Другий вектор – це допомога Україні, а саме ЗСУ.

У нас в адвокаційному відділі є цілий напрямок, який займається тільки проєктами в Польщі. Ми організовуємо Польсько-український форум майбутнього, форум Be Brave Like Ukraine. Проводимо різного роду з'їзди та інформаційні кампанії. Працюємо над тим, аби польсько-українські відносини були приязними.

Намагаємося боротися з російською пропагандою, тому що вона тут шалено працює . Мені здається, її вплив недооцінюють і в Польщі, і в Україні.

Наведу приклад акції після ракетного удару по Охматдиту. Ми організовуємо акцію спільно з організаціями, які займаються правами дітей, беремо дозволи і радимося з поляками, де це краще зробити. Ті кажуть: "У вас почали вбивати дітей. Треба так, щоб це пробрало. Давайте підемо під польську дитячу лікарню в центрі Варшави". Підкреслюю, що місце запропонували нам поляки.

І тут спочатку коментували боти з аварками котиків і песиків, людей без жодних постів, а потім справжні українці, в тому числі українські блогери, починають відхоплювати наратив "навіщо залякувати польських дітей".  Розганяється величезний негатив на нашу організацію Євромайдан.

Я контактую з діаспорами в інших країнах. Там теж відбувається щось подібне: просто шукають за що б і ще вкусити. Звичайний українець читає коментарі і може не розуміти, що відбувається. У Чехії, де багато росіян, думають, що прийдуть і морду наб'ють. Це відбувається у переддень саміту НАТО, де прийматимуть рішення про подальшу долю України.

У коментарях вже з’являється: "Навіщо акції, нас усіх скоро вб'ють, треба писати Зеленському, щоб він негайно погоджувався на мирні переговори з Росією". Я розумію, чому такий шум, але публічно сказати не можу. Бо якщо в когось стоїть задача зірвати акцію, я не можу публічно розказати її сценарій, бо зроблять так, щоб вона не відбулася.

Тому велике прохання до людей, які розуміють, що їх щось починає емоційно тригерити щось в новинах і терміново хочеться щось зробити, знайдіть першоджерело: хто організовує акцію, хто і чому її блокує.

Ми співпрацюємо з посольством найбільше. Коли приїжджає з офіційним візитом президент чи міністр закордонних справ України, організовують зустріч з українськими організаціями. Ще є робочі зустрічі з Іриною Верещук, яка спочатку була віце-прем'єркою, а зараз в Офісі президента. Але вона не скасувала формат робочих зустрічей, на яких закордонні українці кожні два тижні вирішують нагальні питання.

При такій кількості людей за кордоном держава має налагодити співпрацю з ними – мусять бути довірливі стосунки між державою і цими людьми. Чути меседжі, що Україна дуже хоче, щоб люди повернулися. Але закон, який забороняв отримати консульські послуги – не про довірливі стосунки між громадянином і державою.

Мені здається, що ми ще навіть не всі наслідки усвідомлюємо. Те, що я вже бачу: всі, хто давним-давно міг отримати польське громадянство, але чи-то з патріотичних чи інших причин цього не робив, зараз пішли і подались на це громадянство. Ті, хто мав два, втратять український паспорт і не будуть його відновлювати, і навряд потім згадають, що їм треба його відновити. Вони просто почнуть користуватися лише польським, німецьким або бельгійським.

Більше того, багатьох активістів, які активно волонтерили, це підкосило. Вони перестали це робити. У когось був бізнес і паралельно фонд, який допомагав Україні. Він очолює цей фонд, сам возив чи акумулював допомогу Україні. І Україна каже йому: "Ти – ніхто, ти не можеш обновити паспорт". Ця людина не розуміє, що робити.

У них з'явилися проблеми: вони без українського паспорта не можуть довести, що це вони, перетнути кордон, отримати карту тимчасового проживання в Польщі, що неможливо без українського паспорта. Вони стають нелегальними на території Польщі.

А це зазвичай ті, хто жив тут до повномасштабного вторгнення. Вони не можуть відкривати рахунки в банках, управляти грошима. Тобто, з'являється купа проблем, які, мені здається, ніхто не проаналізував і не подумав, що люди будуть з цим робити.

Мені здається, що до цього дійшло саме через те, що держава абсолютно не розуміла своїх громадян за кордоном. Між ними була прірва, вона не спілкувалася з цими людьми, десятиліттями ними не цікавилась, не знає, хто ці люди, як і чим вони живуть, в якому масштабі вони допомагають.

В Україні діаспору завжди розглядали як дійну корову: коли треба, вони дадуть нам гроші чи ще щось. Дуже рідко було якесь людське ставлення як до наших людей, що це ті, на кого можна розраховувати, з ким треба рахуватися, від кого теж певною мірою залежить наше майбутнє.

Нерозуміння цих людей завело державу в цей глухий кут. Що зробити, щоб відмотати назад? Збудувати довірливі стосунки, яких поки що немає.

Треба, щоб посольства активніше співпрацювали і не кидати все навантаження лише на посольства. Тут не треба винаходити велосипеди. Є країни, де діаспори мають своїх представників у парламенті. Таким чином, країна показує діаспорі, що ви впливаєте на рішення в країні, ви такі, як ми, і ми вас від себе не відділяємо.

Є польська політика поводження з Полонією (польська діаспора – ред.), коли є державне фінансування, а в усіх офіційних візитах від президента до депутата обов'язково в плані буде зустріч з Полонією, чи це велике або маленьке місто в США, чи це Україна.  Вони вивчають їхні проблеми, роблять міграційні політики повернення поляків з Великобританії, з Ісландії чи ще звідкись. Нам треба робити те, що й інші країни. Треба створити умови, завдяки яким люди були б готові повернутися.

По-перше, житло, особливо для тих, хто виїхав через війну. Тут їм чужі країни надають соціальне житло. Інша можливість – придбати житло в іпотеку, що в ЄС набагато легше і реальніше, ніж в Україні. Тому якщо людина починає все з чистого аркушу і думає про новий дім, як багато хто з окупованих територій, то їм збудувати чи взяти в кредит цей новий дім легше за кордоном.

Освіта для дітей – дуже важлива. Чи зможе та дитина мати безкоштовну чи недорогу, але хорошу школу і університет.

Україна тут має стати конкурентною. Звісно, важко, війна, але є великий привілей. Закордон завжди буде для українців закордоном, а дім завжди буде домом. Але цей величезний привілей працює в комплексі. Коли в тебе є щось інше – школа, іпотека під 3% чи 5%, плюс цей привілей робить перевагу, і людина переїжджає.

Щоби українці поверталися, треба вважати українців за кордоном рівними і не розкручувати різні теорії про ухилянтів. Таких помилок більше не можна припускатися, тому що вони можуть дуже дорого вартувати.

По-перше, я б зробила постійний канал комунікації з діаспорою і зробила так, щоб вона відчувала себе частиною України. Можна зробити форум української діаспори або в Україні чи десь, зібравши по 3-5 найбільших організацій з кожної країни.

Ще побудувати разом з ними в робочих групах плани з відбудови, економічного розвитку, військові. Тому що багато таких організацій, як наша, на різних ділянках закриваємо купу українських потреб.

Дбати про дітей, які зараз пішли до польських, німецьких шкіл. У Польщі досі немає українського компоненту у школах. А в країні перебуває шалена кількість українських дітей, які не вчаться писати, читати українською мовою, не вчать історії, географії України. Тому що польське міністерство освіти його не ввело, пояснюючи це тим, що в них немає бюджету. Вони говорять, що нібито вони над цим працюють і можливо буде якась рішення. Але ми вже втратили три роки. З п'ятого по восьмий клас дуже важливі для дитини. Хто вмів – забув. А хто пішов у перший клас, не навчився. І не всі батьки можуть чи мають ресурси. Якщо мама приїхала одна з трьома дітьми і ходить на роботу, бо не має жодних соціальних виплат для українців у Польщі, їй просто немає коли цим займатися.

Тому є величезна проблема з ідентичністю. Треба робити проєкти, які будуть допомагати цим дітям залишитись українцями, розуміти, пам'ятати, що вони українці. Це теж має робити українська держава.

Мої обидві дитини народилися тут. Старшій доньці – 4 роки, молодшій ще тільки пів року. Ми вдома ніколи не говоримо з дітьми польською. Ніколи. Це було від перших днів народження.

Ми завжди вчили, що вона – українка. Ми ніколи не говорили, що вона полька. Вчили, що твої бабусі, дідусі і ми з татом – українці, тому ти – українка.

А ще є поляки, турки, індуси, в'єтнамці – це ті меншини, яких багато в Польщі. Йдемо на дитячий майданчик і кажемо: "Це хлопчик з В'єтнаму, а ця дівчинка з Туреччини, а ти з України. Дивись, як класно ви всі живете в Польщі і ви всі, крім своєї мови, ще знаєте польську".

Треба показувати дитині, що це класно мати дві мови, що ти від цього тільки здобуваєш.

Було вже кілька кумедних ситуацій, коли ми з чоловіком жартуємо, що це почне працювати в іншу сторону. Колись вона прийшла в садок і на питання, хто президент, всім кричала, що це Зеленський. Їй говорили, що Анджей Дуда. На що вона відповідала, що не знає, хто такий Анджей Дуда. Тоді нам довелося політкоректно дитині пояснити, що в неї два президенти.

Для нас важливо, щоб вона любила і Польщу. Дуже неправильно, коли батьки хочуть якось виштовхати одне і замістити.  Їй жити в цьому суспільстві, виростати з цими дітьми. Тому вона знає гімн України і гімн Польщі.

З того, що відбувається, бачу. Тому що ми були на зустрічах з Міністерством освіти Польщі, на різних робочих зустрічах, і українській стороні це пояснювали. Спочатку польське Міносвіти говорило, що вони працюють над впровадженням українського компоненту. Але в школах його немає.

Тому ми можемо говорити, що діти на сьогодні асимілюються, бо в них немає можливості вивчати українське, тому що Україна воює і не має ресурсних можливостей забезпечити всім своїм біженцям у всіх країнах світу вивчення українського компоненту.

Якщо дивитися з економічної точки зору, то Польщі це вигідно. Бо за останній рік українці, які проживають на території Польщі, збільшили її ВВП на 1,5%. Це дуже багато.

Діти, які пішли тут у школу і підуть тут в університети, швидше за все більшість з них тут і залишиться. Щоб нам їх повернути, треба дуже мудро пропрацьовувати політику повернення. Щоб вона була дійсно заохочуючою, і щоб ці люди дійсно відчували довіру, щоб вони розуміли правила гри.

Дуже часто, коли я говорю з українцями про те, чому вони не повертаються, вони кажуть: "Ну дивись, я живу тут, у Франції, Німеччині, Бельгії чи Польщі, і я чітко розумію правила гри. А в Україні їх нема".

І це насправді дуже важко. Я помічала це не раз по собі, тому що я багато разів поверталася в Україну по різних проєктах. Я закінчила університет в Польщі і доросле свідоме життя в мене було лише тут. Я часто ловила себе в таких ситуаціях в Україні, коли я розумію, що в такій ситуації робити в Польщі і роблю, а в Україні воно абсолютно не діє. Це можуть бути якісь навіть побутові ситуації.

Наприклад, коли в аптеці мене в черзі обходять і я кажу, що тут стою. В Польщі цього було б достатньо. А в Україні мені відповідають: "Ну так і стой". Я гублюся і вже не знаю, що далі робити. Моя система дає в такій ситуації збій, бо за цим законом джунглів я або вже не навчилася, бо була досить молодою, або вже забула.

Польща якраз розробляє свою міграційну стратегію – для всіх мігрантів, не тільки українців. Але основний виклик, який я на сьогодні бачу і з яким поляки поки що справляються, це суспільні настрої.

На жаль, тему українців в Польщі дуже політизували з усіх сторін політичного поля. На всіх виборах, перед нами зараз наступні президентські, на цьому питанні намагаються збити політичний капітал. Це може бути окей в короткій перспективі, коли ми говоримо про результат на виборах. Але це дуже небезпечно у довгостроковій. Тому що на сьогодні кожен десятий житель Польщі – українець.

Можуть, якщо українці вирішать об'єднатися в політичну силу і піти з часом у владу на рівні самоврядування, чи то навіть Сейм чи Сенат. Багато українців вже тут живе давно і має громадянство. Вони приїхали на початку війни у 2014 році з Криму, з Одеси, з Донецької і Луганської областей, і вже отримали паспорти і мають право голосу.

З кожним роком таких українців буде ставати дедалі більше. Тому зводити поляків і українців лобами при такій кількості українців у Польщі, дуже небезпечно.

Ми бачимо шалені проблеми в польських школах, коли діти стикаються з булінгом. Тому це може бути такою проблемою, яку ще не всі усвідомлюють. Вони можуть дуже загратися.

Ми намагаємося скрізь наголошувати, що треба деполітизувати це питання, і зрозуміти нарешті, що навіть, якщо не назавжди, то точно на десятки років українці будуть у Польщі. Ще до вторгнення нас тут було біля півтора мільйона. Сьогодні йдеться про два-три мільйони. Це дуже багато. У Польщі є такий вираз "ми приречені одне на одного". Загострювати відносини – найгірший з усіх можливих сценаріїв.

Треба працювати з обох сторін: припинити політичні чвари і перестати звичайних людей туди вплутувати. Бо люди в більшості своїй не розуміються на політиці і не розуміються на історії.